У самому серці Харкова, в артпросторі «БІЛА ЗАЛА» на вулиці Квітки-Основ’яненка, розгорнулася виставка, яка об’єднала одразу живопис, скульптуру та металопластику в одному експозиційному полі. Проєкт «Харків. Спільний знаменник» зібрав роботи семи митців із різним культурним бекграундом, але спільним простором формування – містом, у якому їхні творчі траєкторії перетнулися.
Йдеться про художників, чиї життєві маршрути починалися далеко від Харкова – у Грузії, Вірменії, Азербайджані та Узбекистані. Згодом ці різні досвіди опинилися в одному місті, де й сформували нову художню оптику. У виставці беруть участь Гайрат Байматов, Таріел Чекурішвілі, Вачаган Норазян, Геннадій Кавтарадзе, Георгій Гагієв, Катіб Мамедов та Урфан Гусейнов.
Експозиція не про походження і не про ностальгію. Вона про те, як середовище може змінювати художника – непомітно, але глибоко. І як різні традиції, не втрачаючи власного голосу, починають працювати в унісон.
Харків як простір, що формує художню мову
У цій виставці місто виступає не фоном, а активним учасником процесу. Харків постає як своєрідний механізм формування мислення – через школу, міську тканину, ритм життя та професійну взаємодію митців.
Тут архаїчні культурні шари не зникають, а переплітаються з академічною традицією. Особистий досвід кожного автора проходить крізь цю складну систему і трансформується у власну художню мову. Саме тому роботи в експозиції такі різні за темпераментом, але водночас відчутно пов’язані між собою внутрішньою логікою.
Кураторське рішення відмовляється від поділу на «національні школи» чи географічні групи. Натомість увага зміщена на сам Харків як точку перетину – місце, де різні естетики не конкурують, а співіснують.
Матеріали, техніки та художні стани
Експозиція побудована на поєднанні трьох основних напрямів – живопису, скульптури та металопластики. Кожен із них працює зі своєю логікою образу та простору.
У роботах Таріела Чекурішвілі метал набуває майже сакрального звучання. Чеканка тут не декоративна, а зосереджена, точна, пов’язана з давніми ремісничими практиками, де кожен удар інструмента має вагу.
Живопис Вачагана Норазяна побудований на напівтонах і повітрі. Образи ніби не фіксуються остаточно – вони виникають у світлі, розчиняються в ньому і знову проявляються, залишаючи простір для недомовленості.
Іншу емоційну енергію пропонують роботи Геннадія Кавтарадзе, де колір і жест працюють майже фізично – як рух, що фіксує стан, а не сюжет.
Георгій Гагієв створює умовний простір, схожий на театральну сцену, де важливі не події, а внутрішня напруга персонажів і відчуття присутності.
Скульптурні роботи Катіба Мамедова зосереджені на людині як формі. Пластика руху, характер і тілесна виразність стають основою композиції.
Окремий пласт формує Гайрат Байматов, у чиїх роботах декоративність поєднується з міфологічними мотивами та культурною пам’яттю Сходу.
Урфан Гусейнов працює зі світлом у пейзажах і натюрмортах. Камінь, вода, архітектурні поверхні та фрукти в його інтерпретації набувають символічної ваги, перетворюючись на носіїв настрою і споглядання.
Три смислові опори експозиції
Концепція виставки тримається на трьох ключових поняттях – «Коріння», «Місто» та «Діалог».
«Коріння» тут не про буквальне повернення до витоків. Це радше спосіб переосмислення власної культурної пам’яті через сучасну художню форму – у кольорах, орнаментах і матеріалах.
«Місто» виступає як середовище впливу. Воно задає темп, дисципліну і спосіб бачення. Харківська мистецька традиція формує стриманість, увагу до структури і відчуття пластичної точності.
«Діалог» виникає там, де різні техніки і підходи не зливаються, а взаємодіють. Живопис, скульптура і металопластика зберігають автономність, але в межах одного простору починають підсилювати одне одного.
У результаті виставка працює як єдина система напруги – без домінування однієї мови, але з постійною взаємною реакцією між різними художніми голосами.
«Харків. Спільний знаменник» показує місто не як тло, а як діючий фактор, що формує мистецьку мову і задає її внутрішній ритм. У цій взаємодії різні досвіди не розчиняються, а стають частиною спільного культурного поля.
Марина Філатова, кураторка проєкту