Попри наближеність до лінії фронту, Ізюм на Харківщині демонструє незламність: мешканці вечорами споглядають заграву від КАБів, а підприємці масово відкривають нові справи. Останнім часом у місті почали активно встановлювати антидронові сітки. Це дає людям відчуття базової безпеки.
Захист від ударів
В Ізюмі, розташованому за 30 кілометрів від бойових дій, антидроновими конструкціями почали закривати входи до закладів, зупинки та дороги. Олександра Леман, яка приїхала сюди у справах, позитивно оцінює такі заходи захисту.
«Це безпека. Чи хотіла б я, щоб затягнули сіткою стадіон, де бігаю? Звісно. Чи приємно їхати під таким захистом? Так. Чи треба їх більше? Це ж безпека», — пояснює гостя з Івано-Франківщини.
Повернення до життя
Лілія Ханіна повернулася з евакуації, а її дев’ятирічна донька Єва нині відвідує мистецькі та освітні заняття у благодійному фонді. Місцева жителька зауважує, що ситуація в регіоні стає гучнішою через постійні обстріли.
«Ходимо в художню школу, аби дитина спілкувалася з однолітками, адже онлайн-навчання не замінює живого контакту. Раніше було значно тихіше. Можливо, тоді літали лише дрони, а тепер маємо постійні КАБи», — каже Лілія.
Зараз здається, що життя повертається: кафе відчиняються, будинки відновлюються. Все ж таки воно якусь радість приносить, і вже здається, що і війна вже десь там, але, на жаль, ні.
Лілія зізнається, що розглядає варіант повторного виїзду, якщо інтенсивність ударів безпосередньо по місту зросте. Вона готова покинути дім лише у разі значного загострення.
Мабуть, коли буде більше ударів по самому місту. Поки вони по околицях б’ють, а у саме місто прилітає не так часто. Може, коли буде як зараз Оскіл — щодня — тоді будемо збирати чимодани і кудись рушати, бо ще хочеться пожити.
Ірина Жеребцова зізнається, що встановлення сіток спершу викликало у неї тривогу, адже це натякало на серйозну загрозу. З часом мешканці звикли до такого вимушеного елементу міського простору.
«Коли почали ставити сітки, на серці стало дуже тяжко. Думали, що нічого доброго це не віщує. Вже пів року звикаємо, наче так і треба. Слава богу, поки вони не знадобилися», — додає Ірина.